Загадкові землянки у Диканьському лісі

Позапланова подорож до Диканського лісу несподівано перетворилася на справжнє випробування.

Почну по порядку...

7.10.2011 г

У четвер 6 жовтня о 16:33 Олька на форумі розмістила таке оголошення:

"А є охочі на завтра на Михайлівку пошукати печери????
Дуже вже хочу я їх подивитися!" 

Які печери? Звідки вони можуть взятися? Хоча Диканський ліс дуже загадковий і там може бути дуже багато сюрпризів. А ще я згадав, що десь читав, що з Диканьки були підземні лабіринти до лісу ще в ті часи, коли татари робили набіги в наші краї. І взагалі Диканський район весь незвичайний, скільки ми туди їздимо, і щоразу знаходимо щось цікаве.

Увечері Коля написав, що виїжджаємо об 11:00. Треба було їхати, тим більше, що тепла погода може перетворитися на холодну будь-якого дня.

Вранці коли пакував рюкзак зателефонувала Олька, і несподівано повідомила, що не їде, її терміново викликали на роботу. Це був сюрприз такий самий несподіваний як і саме запрошення на покатуху. Але я вже відклав усі справи, Коля їде, значить все йде за планом.

Коли я чекав Колю на місці зустрічі, зателефонувала Олька і побажала щасливої дороги.

Поїхали вже звичним маршрутом другорядними дорогами уникаючи траси, а назад планували їхати вздовж річки. Виявилося, що соняшники стоять на полях досі і виглядають дуже похмуро. 

Кукурудза теж нікуди не поділася і на тому самому місці. 

Щоправда, проїхавши трохи далі ми побачили що кукурудзу прибирають з полів, гасають машини і самотній комбайн робить свою справу. Значить, не померло сільське господарство в нашій країні.

Доїхали ми до лісу без проблем, знайшли потрібний поворот і повернули на ґрунтову дорогу якою кілька разів на рік заїжджають мисливці на машинах.

Здалеку нам здалося, що це величезний мурашник, але це сіно, мабуть для підживлення лосів, вони ще тут є, не всіх перебили.

Серйозна будова, ноги з металевих труб, правда, дошки всередині прогнили, напевно вже ніхто цим не користується.

Відразу починався схил, і внизу яр.

Навколо нас чудовий дикий ліс, не зіпсований людьми.

Ось ще корм для звірів.

Насилу знайшли стежку яка нас повинна привести до печер.

 Щоправда, вона виявилася не дуже довгою і просто розчинилася серед дерев.

І нам довелося долати такі перешкоди.

Зрозумівши, що стежки більше немає, ми вирішили спуститися туди вниз і йти вздовж яру. 

Виявилося, що спускатися не дуже зручно, під листям багато дрібних гілок, ям не видно, і можна будь-якої миті опинитися в незручному положенні разом з велосипедом.

Але ми впевнено йшли вниз.

А ліс виявився зовсім не таким як ми зазвичай бачимо, немає того стандартного симетричного порядку. Дерева розкидані хаотично, і що ще нас здивувало, то це те, що дерева розмовляють. Вони скриплять, причому дуже голосно, і створюється таке враження, що перемовляються між собою. Дуже це було надзвичайно.

Ішли хвилин 20 по яру, і виявили стару стежку. Вирішили по ній піти праворуч, але Коля про всяк випадок прогулявся вліво, виявив там невелике озеро, і повернувся. Далі пішли стежкою.

І побачили зліва якийсь ящик. Навколо була вода, виявилося, що це джерело, але ним уже давно ніхто не користується.

До джерела з гори веде стежка. Коли я фотографував цю стежку, ліворуч мене, майже з-під лівої ноги з трави вилетів птах, описати те, що я пережив у той момент просто неможливо. Я не просто злякався, цей стан не має назви...

Далі з величезною надією що заросла стежка нас виведе до печер ми продовжили пошуки...

і вперлися у розвилку. Було три напрямки, по карті ми ніяк не могли зрозуміти де знаходимося. Я пішов на розвідку праворуч.

Це не було схоже на дорогу, а  було схоже на те, що яр утворився від потоків води.

Я одразу згадав той Дикий ліс, куди нас Петя затягнув, але там ми хоч могли їхати, а тут просто неможливо. Обов'язково покажемо Петрові цю стежку, нехай проїдеться))).

Я повернувся, і у нас був вибір іти прямо туди вгору або вліво в ліс.

Згорнули вліво. А там ще веселіше. І чомусь велосипед ставав все важчим із кожним новим деревом.

Загалом намучилися ми дуже сильно, я навіть фотографувати перестав, це була дуже важка дорога. Тішило одне - було дуже красиво.

Але те, що ми віддаляємось від печер ставало з кожним кроком дедалі зрозуміліше. Але йти назад не було бажання, вирішили вже йти до кінця яру.
 Стежка почала йти вгору, поступово вибралися на верх і вихід із лісу перегородив ряд дуже колючих кущів. Пробратися через них було дуже складно та боляче. Але вже пробираючись через кущі, ми почули шум машин, і неприємні думки почали пробиратися в голову - а що коли ми вийшли туди, звідки прийшли? Пролізли нарешті крізь колючки і вийшли в поле, а за полем дорога на Михайлівку, а праворуч виднівся знак, біля якого ми повернули до лісу.
То був шок!
Дві години підкорення лісових перешкод і такий результат. Але здаватися не можна було, і треба було продовжувати пошуки по новому колу. Але насамперед треба пообідати, бо мозок вже переставав правильно приймати рішення. Обідати поїхали на місце стоянки лісників.

Пообідали, і стали уважно вивчати карту(паперову), визначили своє точне місцезнаходження і вирішили знову йти стежкою, і не згортати вниз в яр а йти його верхом, незважаючи на те що стежки там немає. На карті було видно контури яру, і ми могли приблизно орієнтуватися. Стежка скінчилася, пройшли місце нашого спуску і метрів за 20-30 уперлися в яму, в якій і був виритий лаз. Виявляється ми пройшли всього метрів за п'ять трохи нижче цього місця, і не помітили. А не помітили ми їх, тому що не знали, що це знаходиться в самому верху, шукали ми внизу.

Ось у цьому місці було схоже що рили нещодавно, не виглядало це дуже давнім.

Коля першим поліз вниз.

Внизу було виявлено хід

За кілька метрів вихід вивів прямо до хреста. Жодних написів на ньому не виявлено.

З цього боку вхід виявився більш охайним, напевно це парадний вхід.

Ми пройшлися ще раз цим ходом.

Хід не більше 10 метрів.

Зовсім не схоже на стародавні підземелля, можливо, робили років 20-30 тому. Може, тут кіно знімали.

Ми тут обстежили все, і вирішили згідно з планом братися за другу частину маршруту...

У наших планах було ще знайти другі печери, вони були десь недалеко, і на карті була позначка. Дуже сподівалися встигнути до темряви.

Ми повернулися трохи назад, і просікою нам треба було проїхати вниз, потім піднятися вгору, і знову вниз, весь час прямо і нікуди не згортаючи. Все дуже просто, просіка добре проглядається, заблукати неможливо, і десь там за пагорбом в самому низу повинна проходити перпендикулярно ще одна просіка, там і треба згорнути вправо. І шукати другі печери.

Правда був один маленький нюанс – відсутність дроги.

Точніше дорога була, але дуже і дуже давно.

А зараз нам треба було подолати зарості, які утворилися на цій дорозі.

В одному місці з цих чагарників вискочив якийсь звір і втік у ліс. Ми його не бачили, але звук тіла, що ламається крізь кущі, був чутний дуже добре.

А тут ми вже були.

Це та розвилка, де я ходив на розвідку, тепер ми вже добре орієнтувалися в цьому місці.

І знову почалися бур'яни, і це були не просто бур'яни, там ще була кропива вище нашого зросту.

А звідти ми прийшли.

Колючки настільки жорстокі, що чіплялися не тільки до алюмінієвого насоса, але навіть і до алюмінієвої рами.

Єдиний стовп що ми бачили.

Біля нього ми звернули на стежку яка йшла паралельно просіки, тому що продовжувати шлях по зарослій просіці було майже неможливо.

На стежці нам зустрілися дві схожі ящики.

Замок лише для видимості, кришка приварена.

Десь тут почався спуск, і знову природні перешкоди на дорозі, які з кожним метром забирали наші сили, і йти ставало дедалі важче.

А тут я навіть трохи проїхався,

але не довго.

Спустилися вниз, і просіки, яка повинна перетинати наш шлях, ми не побачили. Вона взагалі-то і повинна бути майже непомітна, та ще й втома сильно давалася взнаки. Пробралися через трохи заболочену місцевість по дуже поганій стежці, і вийшли до бетонного містка через струмок. За містком була дорога вліво, а праворуч галявина. Ми звернули на галявину і напевно цілу півгодини знімали з себе масу всяких дрібних колючок, які прилипли до всіх місць, до яких можна було прилипнути, і на плечах їх було повно.

На пошуки печер уже не було сил.

Далі ми вже поїхали дорогою (поїхали а не пішли) і за кілька хвилин опинилися біля р.Ворскла, ну а там через Михайлівку перевіреною дорогою додому.

Загальний пробіг вийшов 83 км, а ось скільки з них ми пройшли майже непрохідним лісом я навіть не знаю.

Отримали масу задоволення, незважаючи на повністю подряпані руки колючками, пожалені кропивою ноги, і неймовірну втому.

За сприятливих погодних умов пошук другої печери повторимо, і якщо вони існують, то ми їх знайдемо.