В пошуках Кам'яних баб

«Кам’яні баби» – кам'яні скульптури, які з'явилися на території сучасної України більше 6 тис. років тому (IV-II тисячолітті до н. е.).

Поширені в степовій смузі Європи і Азії від Монголії до Німеччини (від Іртишу до Дунаю).

Найдавнішій дослідженій на сьогодні в Україні скульптурі понад 4000 років (Керносівський ідол у Дніпропетровську), «наймолодші» виготовлено біля 700 років тому.

Входять до списку номінантів «Семи чудес України».

Походження назви – найфмовірнініше від тюркського слова «бабá» («бабай») – пращур, старійшина, «дід-батько».

- Серед західноєвропейських дослідників найбільш поширеними для визначення давніх кам'яних статуй є терміни: менгір, стела, антропоморфна стела, ідол.

- Половці називали ці скульптури «балбалами» (від «бал-бал» - «мальований камінь», ідол).

- Іранці звали їх «палван» - богатир, атлет.

- Літописці Давньої Руси називали їх як "балбалами", так і "болванами". "Тьмутараканський болван" згадується в "Слові про Ігоревів полк".

-  Д.Яворницький повідомляв, що в Україні довгий час, аж до ХVІІІ ст., побутували такі назви кам'яних статуй, як «мамаї» та «Мар'їні камені».

Думка розпочати пошуки кам'яних баб з'явилася на станції Огульці, коли там несподівано закінчилася наша подорож у 2010 році 

http://freelive21.blogspot.com/2010/11/blog-post.html

Ось ця вивіска і наштовхнула на думку знайти курган та кам'яні фігури

З різних причин виїзд у ті краї завжди відкладався. Інформації про скіфське поселення біля Огульців дуже мало, але дещо вдалося знайти. Навіть знайшли позначку на Вікімапії.

Навіть один раз нас занесло в Огульці, і дві години до поїзда ми присвятили пошуку кам'яних баб, але нічого не знайшли. Навіть не були точно впевнені, чи там ми шукаємо. Але вдома звірившись з Вікімапією, з'ясувалося, що ми були якраз між курганом та Скіфським поселенням.

http://freelive21.blogspot.com/2012/09/22-2012.html

Тепер ми вже точно знали, де шукати.

Загалом не минуло й двох років, як ми вирушили на пошуки Кам'яних баб. Коля з якихось тільки йому відомих причин не поїхав, і ми вирушили вдвох – Я та Олександр.

Субота 29 вересня 2012 року.

Народу в поїзді було дуже багато, і у вагоні для нас місць не знайшлося. Ми стояли в тамбурі, і раптом поїзд зупиняється та відчиняються двері, можна виходити, це була тарифна зупинка. Вигляд з тамбуру був чудовий.

Доїхали до Огульців періодично спілкуючись із пасажирами – добрими та злими. Хтось виспався, хтось ні, а хтось у житті такий.

В Огульцях ми не затримувалися, і одразу покотили до скіфського поселення. Дорога вже відома, гарна місцевість, над нами гасають літаки, залишаючи в небі по собі білі сліди.

Грунт сухий і велосипеди котять як по асфальту.

А ось і перша знахідка. Напевно шмат кам'яної баби...

Це друга знахідка, мідна прикраса.

Ось ми майже біля мети, прямо перед нами внизу лежить Скіфське городище. Тиждень тому ми доїхали до городища по іншій дорозі, вона на кілька км довша, а тут воно перед нами, але як нам було вже відомо з прочитаних звітів на інших форумах - дорога внизу проходить через приватний маєток, і стереже його "злісний дід" . На машині там проїхати немає можливості. Дорога зачинена. Але ж ми не на машині, у нас є шанс. Ось тільки наявність собак, які у таких місцях завжди присутні, нас трохи бентежило. Але все ж таки ми зважилися на цей зухвалий вчинок, і полетіли вниз по добре вкатаній ґрунтовій дорозі. 

Так і є, ліворуч озеро і проїзд повз нього проходить дорогою, яка закрита, і табличка свідчить, що приватна територія і проїзд заборонено. Нас звичайно ж це не зупинило і ми поїхали цією дорогою. І тут раптом з боку будинку на нас вискочило кілька собак, вони були не дуже великі, і ми сподівалися проскочити. Виявилося, що собаки на відміну від нас бігають не по дорозі, і зрізавши шлях вони опинилися прямо перед нами.

Але наша чарівність миттєво зачарувала їх, і небезпека минула. Тільки такса, що прибігла останньою, намагалася нам довести, що вона теж собака, і злісно тявкала, але ми їй не повірили. Щоправда від цього тявкання прокинувся "злісний дід" і щось нам кричав зі свого двору. У нас було два шляхи: їхати дорогою і опинитися прямо перед дідом, або звернути на право і піти прямо на городище. Ми вибрали другий варіант. Навіщо злити одинокого старого? Він правда дістав телефон почав кудись дзвонити і пояснювати, що у нього не прохані гості, але Саня висунув припущення, що у діда замість телефону кросівок у руці. Напевно, так вони й було, бо спецназ так і не приїхав.

  Ми благополучно пробралися травою, піднялися на пагорб, де розташовувалося саме городище.

А це нора якогось звіра.

Вид с городища вниз.

А ось там де жовтіють кущі, то і є курган, на якому повинні знаходитися кам'яні баби.

  

Тут хтось копав. Періодично сюди приїжджають шукачі, щось копають, щось знаходять.

І ми дещо знайшли

 

Стародавній скіфський бойовий шолом.

Розмір виявився завеликим, мабуть, у скіфів голови були побільше ніж у нас.

Саня поїхав першим до кургану

Ось ми і нагорі.

Це вже вид на городище з кургану.

Рівна квадратна яма.

Весь курган заріс кущами і його обстеження результатів не дало. Точніше результат був - кам'яних баб не виявлено.

  А ось у цій лісовій смузі знаходяться три лінії земляних укріплень.

Три рови та три насипні вали тягнуться в лісосмузі протягом кількох кілометрів, повністю захищаючи городище від нападу з цього боку.

Внизу перший рів, але на фото це видно погано.

Стовпчик не дуже скіфський)))

Так як часу у нас було ще багато, потрібно було знайти місце для обіду та визначитись яким шляхом їхати далі. Варіантів було повно.

                       
Цією дорогою ми вирішили їхати далі.

І благополучно виїхали на Макдональдс.

Що воно таке ми не змогли зрозуміти. Може залишилося від скіфів.

Рекламний плакат посеред лісу.

Дорога нас привела до яблучних садів (охороняються), там і вирішили зробити зупинку на обід.

Автобус без двигуна, і ніхто його на брухт не здає.

А яблук така кількість, що важко було знайти місце для привалу, щоби яблука не заважали. Поки ми обідали, періодично заїжджали в садок то автомобілі, то мотоцикли з коляскою, і їх власники безсовісно навантажували яблуками багажники.

Пообідавши і прихопивши по кілька яблук, ми неквапом поїхали далі і в'їхали до Люботина. Біля магазину звірилися з картою та годинником, і з огляду на те, що час ще є, вирішили заглянути в Старий Мерчик.

Можна було пройти мостом, але ми вибрали коротший шлях - через рейки.

І так ґрунтовими стежками між дачними селищами

та городами

долаючи штучні перепони

ми дісталися телефону, який пов'язує реальний світ з Матрицею.

Трубка гойдалася на вітрі, було таке відчуття, що хтось тільки що ним скористався.

Ну а далі стежками через поля ми в'їхали до Старого Мерчика і дісталися садиби Шидловських, збудованої в 1776–1778 роках. на замовлення Григорія Романовича Шидловського (1752–1820), харківського віце-губернатора, ватажка харківського дворянства.

Вікна та двері закладені цеглою. З якою метою незрозуміло. Єдині двері зачинені наглухо.

Обійшовши навколо ми знайшли вхід у підвал.

Через підвал можна потрапити на перший поверх.

Сходи на другий поверх.

Товсті дубові дошки хтось мабуть забрав у своє господарство.

Ось така краса ховалась під шпалерами.

Ну як обійтися без символів соціалістичної епохи...

Зате що являє собою Юзько, повинні знати все.

А це вже сучасний настінний живопис.

Підвал.

Церква.

Огляд був закінчений(хоча оглянули ми не все, це стало зрозуміло набагато пізніше) та ми поїхали до станції. 

Поки що чекали на свій поїзд. познайомились із місцевими байкерами.

Хлопець у рожевих капцях показував неймовірну майстерність керування велосипедом.

А в поїзді Сашко поглинав батон та ковбасу навіть не зважаючи на целофан.

вул. Цементна

Так закінчилися пошуки кам'яних баб. Тоді ми навіть і не підозрювали, що одна кам'яна баба була поруч біля нас, тільки не під Огульцями, а в старому Мерчику, біля входу до церкви. Ми не доїхали до неї, напевно, метрів 100.

  Хоч баб і не знайшли, мандрівкою залишилися задоволені